Іван Веретенник у свої 14 років є активістом міжнародної благодійної організації UAnimals, волонтери якої евакуюють покинутих тварин з-під обстрілів у більш безпечні регіони. Далі для них шукають нові родини. Місто Дружба, де живе Іван знаходиться за 15-кілометрів від кордону з країною-агресоркою. Через постійну небезпеку більшість мешканців залишили місто ще до початку офіційної евакуації. 

Проте, не всі змогли забрати з собою домашніх улюбленців. Тож, тепер Івану доводиться допомагати волонтерам рятувати вимушених безхатьків. Про те, з якими складнощами під час евакуації тварин приходиться стикатися та які ще захоплення має зооволонтер та журналіст з прикордонного міста Дружба Іван Веретенник розповів в ефірі УР-Суми.

– Я Іван Веретенник, кореспондент з прикордонного міста Дружба, мені 14 років. Займаюся журналістикою з 13 років. Навчаюся у Дружбівській філії у прикордонному місті Дружба, також займаюся зооволонтерською діяльністю. Разом з волонтерами UAnimals евакуйовували тварин. В травні ми евакуювали з міста 29 тварин, а у червні – близько 20. 

– Давайте поговоримо про вашу зооволонтерську діяльність. Звичайно, це міжнародна організація, дуже серйозна, яка рятує тварин. Люди, які не перебувають у вашому місті, вони не можуть знати, де знаходяться ці покинуті тваринки. Звідки вони знають, де їх шукати?

– У благодійної організації є чат-бот в телеграмі, я зареєструвався як волонтер і зараз займаюсь волонтерською діяльністю. Вони мені надають завдання, які я виконую і допомагаю тваринкам. Підгодовую, даю пити. Якщо проходить у нас евакуація, то люди питають: куди відвезуть тварину, у який притулок, у яке місто. І в основному волонтери, які самі приїхали з Києва, то вони кажуть, що, наприклад, котиків везуть у Вінницьку область, а собак – у Суми. Якщо господарі не дізналися, то я пишу менеджеру з евакуації та дізнаюся детальніше у яке місто та притулок відвезли тваринку.

– Якщо повернутися до 24 лютого 2022 року, на той момент вам було 12 років. Про що ви мріяли?

– Я можу сказати, що в мене, у порівнянні з сучасними дітьми, була незвичайна мрія – стати священником. Ходив до церкви, мене це дуже цікавило. Зараз у мене є мета стати журналістом. На той момент я не міг вирішитися на яку професію хочу йти, бо це дитинство.

– Як війна позначилася на ваші родині?

– Мати у мене з червня минулого року вступила до лав прикордонної служби й досі виконує службові обов’язки. Я тоді навчався у школі і ми одразу перейшли на дистанційку, тобто навчання у нас не було взагалі. Зараз планую забирати документи зі школи та вступати до нового ліцею. Дядько мій пішов воювати з перших днів у прикордонники, він ще в АТО служив. Тітка теж в мене в АТО служила, і досі служить у Збройних силах, ще на війні два брати.

– Маючи таких “бойових” родичів, у вас не було мрії стати військовим?

– У мене була така думка стати військовим. Я хочу стати воєнкором, тобто поєднати дві професії – військовий і журналіст. Ще є мрія їздити у прикордонні громади, але заважає мій вік. Можливо вийде так, що вступлю до лав ЗСУ або ДПСУ, час покаже. 

– Спілкуючись із волонтеркою з вашого міста, з вашою колежанкою Оксаною Салій, я дізналася, що під час евакуації ви разом з волонтерами перебували під обстрілами. Вам не було страшно?

– На той момент у самому місті обстрілу не було. Були вибухи далеко. Було страшно через те, що над районом перебував ворожий розвідувальний безпілотник і ми до цієї місії поставилися серйозно та пришвидшили роботу. Через те, що не всі тваринки давалися в руки і тікали від нас, ми довго проводили евакуацію. Але було страшно, бо обстріл міг розпочатися миттєво.

– А як особисто ви знаходите покинутих тварин, про яких потім повідомляєте у чат-бот?

– Тварин до себе не забираю, бо не маю такої можливості. Я забрав одного кота, який зараз перебуває на лікуванні у мене. Він хворіє трахеїтом, я дізнавався у ветеринарів. Купуємо йому ліки та даємо. У нас з міста виїхали дві жінки, у яких були коти та собаки. Перед їхнім будинком був приліт шахеда та двох артилерійських снарядів. Собаку вони забрали, а котів залишили. Наразі там перебуває десь близько 9 котів та 3 собаки, і ми їх підгодовуємо. Також була й історія, що господарі лишили собаку на ціпку, а поряд впав артилерійський снаряд і її просто вбило осколком.

– Захоплення тваринами у вас з’явилося до війни чи під час війни?

– Я почав допомагати тваринам перед настанням літа. Я якось занурився у цю справу, мені їх так шкода стало. Але перше, про що я думав – це як організувати евакуацію людей з міста. І я зрозумів, що через свій вік я просто не в силах. І після мого звернення у БО “UAnimals”, вони мені допомогли з евакуацією тварин. І люди досі просять, щоби волонтери здійснили рейс до нашого міста.

– Ви допомагаєте тільки по місту Дружба чи по Дружбівській громаді?

– На жаль, тільки по Дружбі. Транспорту я не маю, і села знаходяться від міста досить не великій відстані. Наприклад до Дорошівки мені треба йти через поле, що є небезпечно, бо там можуть бути міни.

– Ви цікавилися долею тварин, які ви евакуювали? 

– Коли ми евакуйовували тварин, мені волонтери звітували чи доставили тварин до притулку, бо люди мені довірилися. Коли ми здійснювали перший рейс, то у нас попалася собачка з незвичними лапками схожа на породу “коргі”. Вона не встигла приїхати до міста Київ і вже знайшла собі родину у Харкові. І волонтери ще доставляли тварин за проханням господарів. Одну тварину за проханням господаря з міста Дружба доставили у Рівненську область.

– Що ви робите, якщо бачите тварину, яка стресує від обстрілу і не готова прийняти допомогу людини? Чи були в свідком такої події?

– Я бачив, як тваринка реагує на обстріл. У мене родичі живуть у сусідній квартирі, і у них є собачка. Коли у нас були масовані обстріли, поряд з будинком впав артилерійський снаряд. Я бачив, як тваринка дуже сильно трусилася, вона заховалася до себе у вольєр і після чого залізла під будинок, тобто тваринка реагує погано. Я намагався заспокоїти її, погладити, але собачка заспокоїлася тільки після закінчення обстрілу.

Як вам вдається у свої 14 років пов’язувати журналістику разом з волонтерством?

– Поки тривають літні канікули, мені просто щастить, бо вільного часу багато. Я стараюся планувати, якщо мені нічого не заважає, наприклад: завтра у мене запланована зйомка, післязавтра я пишу сюжет, а через два дні у мене евакуація, якось так.