Із 2017 року в хірургічному відділенні Глухівській лікарні працює ендоскопіст Андрій Дяченко. До Дня медика, що відзначали наприкінці липня, його за досягнення в роботі нагородили грамотою Верховної Ради України. Рік тому ми розказували про лікаря, який родом із Ямпільщини, його шлях та виклики військового часу. Що тоді він говорив про свою роботу, читайте далі.

Шлях лікаря

У 2007 році Андрій Дяченко закінчив дев’ять класів Паліївської школи, що в колишньому Ямпільському районі. Після вступив до Шосткинського медичного училища на фельдшера. Заклад він закінчив із відзнакою.

“Поїхав по розподіленню у село Зоряне, Микитівка Ямпільського району. Там працював півтора роки. Перший рік вступив тільки на контрактну форму навчання, а з другого року вступив у Харківський національний медичний університет. Щиро йому дякую – це кращий університет для мене, який дав мені освіту. Там шість років навчався і потім було знову розподілення. 

У Харкові Андрію Дяченку пропонували місце лікаря екстреної допомоги. Але він мріяв бути хірургом, місце якого знайшлося в Глухові. 

“Головний лікар при першому знайомстві спитав, чи хочу я бути хірургом – я відповів, що так. На що він відповів – побачимо. Потім перша операція в цих стінах була 7 серпня 2018 року – апендектомія. Мене взяли третім хірургом, молодим спеціалістом, інтернетом. Коли дали зробити етап операції, у мене було стільки радості. На жаль потім були певні проблеми у відділенні, політичні нюанси в місті, але витримали і цей етап життя. Зараз надали мені службове житло, планую залишитися в Глухові, жити та працювати”, – розказує лікар.

За словами Андрія Дяченка, найважчими днем роботи було 24 лютого 2022 року, адже перших поранених почали доставляти до їх відділення вже вранці.

“Коли почалася війна, наше хірургічне травматологічне та приймальне відділення з перших днів, перших годин, коли відбувся бій на трасі, прийняли пацієнтів. Ніхто не розумів, що потрібно робити. Це були якісь залишки знань з воєнно-медичної підготовки і знання з хірургії, – каже медик та додає. – Коли привезли першу партію, шість чоловік, другу партію, шість чоловік, потім ще дві людини довезли власним транспортом, коли надали допомогу цим людям, сиділи всі гуртом в ординаторській, дивилися новини по телевізору, бачили як летять ракети і розуміли, що наша задача надавати допомогу тут, на місцях, а не переміщатись в якесь інше місце. Ми розуміли, що допомогу потрібно надавати тут”.

Зараз у відділенні рятують життя цивільних, що потрапляють під обстріли на прикордонні. Лікар скаржиться на брак кадрів, адже від початку війни одразу двоє його колег стали до лав армії.

“Один пішов лікарем-хірургом, був поранений. І другий лікар теж став військовим лікарем, він був у гарячих точках. Наша лікарня, наше місто знаходиться недалеко від кордону, лікарня знаходиться в 20 кілометровій зоні. Я казатиму про цивільних осіб, які на жаль також потрапляють під обстріли. Коли обстріли, то привозять не одну людину, а привозять три, п’ять, сім, а на одну операційну мінімум потрібно два хірурга, один хірург ніколи не оперує. Також потрібна операційна сестра, потрібен анестезіолог – це хірургічна бригада. І коли троє поранених, як обрати кому жити, а кому залишитися виживати, щоби потім оперувати”.

Андрій розповідає що робота на прикордонні, а тим паче в умовах війни, має свою специфіку. Лікарям доводиться виконувати свою роботу навіть під час обстрілу.

“Був обстріл о першій годині ночі. До нас приїжджав ще лікар із Конотопа чергувати і ми оперували дитину, був апендицит. Перша година ночі, я розумію, що в мене родина вдома і чуємо ці вибухи. Розумію, що родина залишилася без мене. Вибухи, треба негайно в укриття, та ми не можемо залишити операційну та пацієнта і ми просто продовжуємо працювати. Працюємо далі. На жаль, таке життя”.