Письменник, а нині ще й військовий, Владислав Івченко відвідав Глухів, щоби дослідити єврейське кладовище. Він та ще десятки авторів беруть участь у літературному проєкті, присвяченому історичним пам’яткам України. Що це за проєкт та чому він важливий нині, читайте далі. Про це повідомляє Глухів.City.

Про літературний проєкт 

Десятки авторів із різних областей збирають дані про маловідомі пам’ятки України. Це – історично-літературний проєкт, що реалізують письменники. Одного з них – Владислава Івченка – творчий пошук привів у Глухів. А, точніше, на єврейський цвинтар у місті. 

“Мене цей проєкт зацікавив, бо є проблема, що ми дуже погано знаємо землю, де ми живемо. Я, наприклад, жив у Сумах, але в Глухові ні разу не був. А там, що таке Середина-Буда чи Ямпіль, – для мене це терра інкогніто. Я навіть боюся, що якусь Венецію знаю краще, ніж ці міста. І це, мені здається, – проблема, над якою я раніше не замислювався, до моменту 2022 року”, – каже Владислав Івченко.

А ще це стало для Владислава способом вшанувати пам’ять колежанки, талановитої письменниці Вікторії Амеліної. Вона загинула від поранень після російського удару по Краматорську в червні 2023 року.

“Це така форма вшанування пам’яті колеги Вікторії Амеліної, хорошої української письменниці та поетеси, яка загинула від російського удару. Тобто тут була така подвійна історія: цікава тема з хорошим посилом і благородна, шляхетна ціль проєкту”. 

Кожен письменник чи письменниця, які беруть участь у проєкті, відповідають за певну пам’ятку. 

“Я зосереджений саме на Глухові, на єврейському цвинтарі, – пояснює письменник та додає. – Я хочу показати читачеві не тільки, що мене цікавить суто цвинтар, а метр за ним для мене це вже не важливо. Навпаки, я показуватиму його в контексті часовому, тобто історичному: як цвинтар з’явився, яка його доля, що він пережив, бо все це переживала ця земля й люди, які тут жили. І також показуватиму в просторовому контексті: як з’явилися євреї, що їх спіткало, які тут є пам’ятки, що тут залишилося чи не залишилося. І в результаті, як я це бачу – кожна з таких історій буде таким фрагментом мозаїки, яка збирається в цікаву картину”.

Загалом, як зазначає письменник, для нього було важливо не просто зібрати факти про єврейське кладовище в Глухові, а й особисто відчути атмосферу цього місця. Щоби потім максимально достовірно передати свої враження та емоції читачам.

“Як писати, коли я ніколи не був у місті? Просто погуглити – це не для мене, бо хотілося якось поринути в цю атмосферу, побачити на власні очі. Звичайно, що прочитавши можна щось вигадати та уявити, але саме бачити на власні очі – для мене це важливо. Я навіть зараз у такому трохи схвильованому та натхненому стані, бо спочатку думав «Буде як буде», а тут дійсно багато чого цікавого й в мене вже крутиться текст у голові, який я буду писати”.

Із локацією письменника знайомив глухівський історик Андрій Гриценко. Говорили про повсякденне життя євреїв, їхню роль у розвитку міста та внесок у культуру Глухова 19 століття.

“Коли я спитав Владислава, що його саме цікавить у єврейському кладовищі, то він сказав, що це насамперед найбільш відомі діячі, які тут поховані. Як наприклад, Цвехель, відомий єврейський письменник, чи Цадики Шумицький, чи інші діячі. Також, коли ми говорили, то його саме цікавило яким був єврейський Глухів у 19 столітті. А він був купецьким і складався майже на чверть, а згодом на третину серед усіх жителів”, – каже історик. 

Як військова служба вплинула на письменництво

Історична екскурсія кладовищем тривала недовго. У день приїзду Владислава росіяни атакували Глухів та громаду КАБами. Тож, спілкуватися з гостем міста довелося в укриттях. Там, де більшість українців опинилися 24 лютого 2022 року. У той період, 

“На початку я кілька місяців взагалі нічого не міг писати, бо все видавалося на межі, і взагалі не до письма було. Тоді треба було думати про порятунок родини, як їх вивезти з Сум. Десь восени 2022 року я так трошки прийшов до тями, і повернувся до попереднього ритму, а саме почав писати. І так тривало до моменту мобілізації у липні 2023. Після у мене знову почалася смуга в житті, яка не дуже сприяє писанню”, – розповідає військовий.

Владислав уже понад рік служить у ЗСУ. Розповідає, що мобілізувався дуже просто: отримав повістку на блокпосту, а після одразу пішов до військкомату. 

“Доєднався до ЗСУ просто: я жив у Сумах, їхав через блокпост, і така приємна жіночка з ТЦК вручила мені повістку. Я за день пройшов медогляд, і за деякий час поїхав в навчальний центр. Спочатку з мене хотіли робити десантника і повезли в Одесу, але там мене не взяли через вік, бо виявилося, що їм потрібні були до 45 включно. А мені на той момент було вже 46,5 і вони сказали  “вибачайте”. Повернули назад. Це була незабутня поїздка в газелі в Одесу і назад. За одну добу. Я думав, що там і залишиться моя шия. За пару тижнів мене повезли ще раз в Одесу, де я вже кажу “Чуваки, мене точно візьмуть? Одеса, звісно гарне місто, але ви мене просто возите”. Він каже “Ні-ні, візьмуть, там є тилові спеціальності, і там немає обмеження по віку. Я приїхав, мене взяли в тилові спеціальності, і так я за 36 днів випустився вже фахівцем речової служби і почав службу саме як тиловик”.

Наразі, зазначає письменник, у нього є трохи часу на творчість, на відміну від початку повномасштабного вторгнення, коли всі думки були зосереджені лише на виживанні. 

“Зараз так виходить, що я військовий, а письменник я тоді, якщо є кілька годин увечері, чи є якийсь вихідний. Тоді я на кілька годин стаю письменником. Я б не сказав, що це поєднання, бо служба забирає багато сил і часу, але щось трошки і залишається. Я розумію, що служу в тилу, а ось хлопці, які в окопах, то в них навіть цих вільних годин не залишається, як у мене”.