Неділя 25 серпня стала страшною для багатьох мешканців селища Свеса, що на прикордонні. Саме тоді ворожий снаряд влучив у житлову багатоповерхівку. Налякані жителі селища попри те, що поки не ухвалено рішення про евакуацію з громади вирішили виїздити з небезпечної території. Ми потрапили до так званого хабу для переселенців у Шосткинській громаді в селі Клишки в обідню пору, коли більшість людей гуляли десь селом, тільки кілька з тих, хто перемістився з небезпечних територій були в приміщенні школи, яка і послугувала притулком.

Перші переселенці зі Свеси приїхали сюди саме ввечері 25 серпня. Було їх приблизно 30. Зараз же їх залишилося плюс-мінус 15, адже дехто поїхав в місто і почав облаштовуватися там. Тут залишилися ти, хто поки не знає, що робити далі. Любов Сергієнко зі Свеси разом зі своєю великою родиною втікала з рідного селища від жахіття війни. 

Це було в неділю, ми виїжджали всією родиною разом із родиною мами моєї, виїздили автобусом шкільним, який надала нам влада. Збір був о 15.00 біля зупинки. Потім був приліт туди. У бомбосховище діти побігли, поки не закінчився відбий тривоги, ми чекали цього автобуса ще 4 години, бо нам нікуди було бігти із цими сумками, із дітьми. А потім нам сказали інший час, інше місце і в 19.00 ми вже їхали до Шостки. До Шостки ми доїхали. Але нас повезли далі. Нас привезли в село Клишки, у школу,- розповідає Любов Сергієнко.

Тут для вимушених переселенців встановили ліжка, дали постільну білизну, забезпечують їжею та всім необхідним по можливості.

Умови як у гуртожитку, як в таборі. Тут дуже добрі люди. Нам це дуже сподобалось. Нас годують, тут є душ, – говорить пані Люба.

До переселенців приїздили волонтери, привезли їм ковдри, подушки, засоби особистої гігієни, продуктові набори. Але ж уже за кілька днів вже початок навчального року, і залишатися в школі і жити в спортзалі школи просто не варіант. Родина в повній невизначеності, їм просто нікуди їхати.

Але ж ми не можемо тут залишатися, це звичайна школа, куди сьогодні навіть діти приходили. Їхати нам нікуди, у нас немає ні родичів ніде. Шосткинська міська адміністрація приїздили, питали у нас, що ми плануємо, можливо вони запропонують нам допомогу якусь із житом. Якщо ні, будемо самі щось вирішувати у Шостці щось тимчасове для перебування. Додому страшно поки що їхати.

У родини все життя залишилося там, у Свесі на прикордонні, яке вибивають російськими кабами, ракетами та фпв дронами. Додому повертатися просто страшно, адже у Любові троє дітей, за життя яких вона турбується.

Я не знаю, нам страшно. Хочеться десь бути, можливо бути в Шостці, а приїздити туди. Там і речі, там город невикопаний. Ми бачили багато теж наших односельчан, вони не розуміють, що їм робити. Щоб жити в більш гарних умовах, треба знати житло дороге, помісячно і подобово дуже дорого. У мене велика родина, – говорить переселенка.

Дехто з тих,  хто перебуває тут у школі, вже знайшов виходи на волонтерів та планує переїхати закордон. Але в основному всі в підвішеному стані. Але головна проблема – це відсутність свого куточка, житла, де б вони могли облаштуватися зі своїми родинами. Нагадаємо, поки офіційно евакуацію з прикордонних громад Шосткинського району не оголошували.