Стара Гута, Гаврилова Слобода та Нова Гута – села Середино-Будської громади. Вони розташовані в південній околиці Брянського лісу, у п’яти кілометровій зоні уздовж кордону з російською федерацією. Про ситуацію в селах із мешканцями, що постійно проживають у прикордонні, поспілкувався кореспондент “На межі”. 

До початку повномасштабного вторгнення росії у Старій Гуті було сто двадцять дворів та 145 жителів, у Новій Гуті нараховувалося двадцять три будинки і тридцять три мешканці, а в Гавриловій Слободі проживала 31 людина.

“До війни ми розвивалися! За останні роки перед війною в селі було зроблено вуличне освітлення, очистили і облаштували озеро. Ремонт клубу зробили на найвищому рівні, кладовища, вулиці та й багато чого іншого. В плані благоустрою і розвитку саме цих сіл, які входили у склад Старогутського старостату, все було зроблено завдяки невпинній праці і діяльності колишньої сільської голови Ніни Василівна Калашникової”, – розповідають місцеві мешканці.

Зі слів жителів Старої Гути, життя у селах змінилося через війну. 

“Перший рік війни були “прильти” по околицям, далі ці обстріли ставали більш інтенсивними і все ближчими до села. Перший будинок у Старій Гуті згорів 16 вересня 2023 року. А через два дні росіяни били вже просто по селу, тоді багато хто постраждав. Саме після цього жителі почали масово покидати свої домівки”.

В останній рік росіяни завдають ударів по селам майже щодня: зруйновані і спалені будинки, клуб, кладовища. Наразі в Новій й Старій Гуті залишилося по п’ять людей й більше десяти житлових будинків. 

“У всіх на пам’яті ті випадки, коли російські диверсійно-розвідувальні групи розстрілювали мирних людей по дорозі на Стару Гуту. Це був розстріл молоковоза 4 жовтня минулого року, коли загинула лаборантка молочного підприємства, а також у середині листопада торік загинули й двоє чоловіків, які на мотоциклі їхали із Нової Гути. Вони теж потрапили під вогонь російської ДРГ”.

Вже тривалий час у селах відсутніє електропостачання й зв’язок. У Гавриловій Слободі вщент вигоріла одна сторона вулиці. Саме дорога завадила вогню перекинутися на іншу сторону. 

“Виживаємо як можемо. Хліб печемо, тримаємо господарство, за рахунок цього виживаємо. Ніхто до нас не приїжджає й не цікавиться, як ми. Старосту нашого без пояснень звільнили. Звернутися немає до кого. Міська рада? Їм до нас немає діла. За довідками про доходи у Ямпіль чи в Шостку посилають. Ми боїмося згоріти живцем. Пожежі намагаємося гасити самі – суха погода, а навколо ліс та бур’яни. Хоч би вижити нам. Тим, хто тут залишився їхати немає куди”.