Чимало людських долей змінила війна. Внесла свої корективи у життя мільйонів українців. Багатьом людям приходиться вже в нових реаліях й умовах налаштовувати свій побут, роботу і просто жити. Ірина Іщенко мешкала у селі Велика Берізка, що на Серединобудщині. Нині вона жителька одного із населених пунктів на Полтавщині. Кореспондент “На межі” поспілкувався із Іриною Іщенко й дізнався її історію.
У червні 2022 року росіяни нещадно обстрілювали село Ірини. Залишатися під обстрілами вибору не було – Ірині довелося рятувати себе та п’ятеро дітей.
“Нелегко. Скоріш за все, дуже важко було мені просто кинути все нажите. Будинок, господарство й край у якому я народилася, виросла, сказала перше слово “мама” і почула там це слово від своїх дітей. Край, де поховані мої батьки, край який дав мені путівку в життя. Як показали подальші події, рішення виїхати було правильним. Багато речей не брали, бо не було часу і можливості. Взяли найнеобхідніше – документи та дитячі речі. Все вмістилося у пару сумок. На Полтавщину до родичів ми виїхали в червні. Вже у серпні у мій будинок, на подвір’я й на город прилетіли міни. Будинок зруйнований. Зате ми всі цілі, а це – головне”, – зазначає жінка.
За словами Ірини Іщенко, перший місяць вони жили у родичів, а потім за допомогою місцевої влади, знайшли будиночок на Полтавщині.
“Будинок трішки занедбаний. Ми його прибрали, підладнали і переїхали від родичів у своє тимчасове житло. Але шукали постійне. Тут доля знову нам усміхнулася. Через деякий час нам запропонували будинок на виплату й ми погодилися. Зараз живемо у своєму будинку, потрохи виплачуємо”, – каже Ірина.
Наразі жінка має роботу вже на новому місці, а її діти навчаються у місцевому закладі.
“Мені запропонували роботу за фахом. У Великій Берізці я працювала завідувачкою Великоберізківського об’єкту досугової роботи. Тут, куди ми переїхали, вже півроку бібліотека, можна сказати, не працювала. І я залюбки погодилася. А ще я люблю співати. Мабуть це у мене від мами Валентини. Вона гарно співала – очолювала місцевий хор у Великій Берізці. Я співаю, коли щось роблю і коли допомагаю місцевим волонтерам плести сітки для наших військових. Я дуже добре знаю, що якась допомога для ЗСУ врятує чиєсь життя”, – закінчує свою розповідь Ірина.
Саме оптимізм допомагає їй жити насиченим життям. А ще пані Ірина часто буває на могилі своїх племінника і двоюрідного брата Олександра і Сергія Аржанових, які віддали своє життя захищаючи нашу країну від лютого ворога. Отримали ордени “За мужність”. На жаль, посмертно.
Ірина дуже сумує за рідним краєм. На питання чи планує повернутися, відповідає із сумом: “Ні, але дуже хотілося б просто приїжджати у рідне село. Побачити рідну домівку – близькі до серця стежинки, річку й побувати у лісі”.
