Ситуація на прикордонні Шосткинського району не покращується, вимушені переселенці продовжують шукати безпечніших місць для облаштування свого життя. Люди покидають на прикордонні все своє життя.

Багато хто переїхав у Шостку та навколишні села. Затишне компактне село Ковтунове стало домівкою для кількох десятків людей. Одними з перших до села приїхало подружжя Камози. 

Ми проживали в С.-Буді, але біда змусила нас поїхати. Ми з чоловіком приїхали сюди, діти в нас уже всі дорослі, живуть власним життям, хто у Шостці, хто на Західній у Рівному. Ми приїхали на початку листопада минулого року 2023. Донька дізналася через знайомих, що тут отак можна поселитися, що квартира тут така заброньована під переселенців є.  Посадили город, так, ми ж зі свого будинку поїхали, ну як без городу. Тому поділили з сусідкою і все своє виростили. Навіть кавуни спробували. Село приємне, асфальт. Нам із хворими ногами, на маршрутку до міста чи на нашу, чи на Клишківську чи Чапліївську, – розповідає Валентина Камоза.

Тут у Ковтуновому біля кожного підїзду – квітник, все затишно та красиво, але як би гарно тут не було, немає нічого кращого ніж рідний дім, де у цієї  родини залишилося все життя, але і жінка ї її чоловік говорять, головне, що тут тихо. 

Будинок поки цілий, вода в домі і баня у дворі була. Жаль, звичайно, а особливо в такому віці не хочеться їхати. Дуже важко там і страшно. От я розмовляла із сусідкою десь 3 дні назад. Вона говорить вул. Н.-Сіверська (це від поліції і далі), будинків майже немає, а їх там було приблизно 35 на цій відстані.Основне все там залишилося, навіщо набирати багато, одяг, взуття, дещо з меблів, шаф, диван привезли, на кухню взяли буфетик, щоб усе скласти. А так тут і холодильник сучасний, нормально, и вода і все. Можна жить.

Подружжя солідного віку дуже вдячне усім за допомогу та гарне ставлення до них.

Ніні Петрик довелося двічі переїздити, спочатку жінка з Луганщини приїхала на прикордоння, а потім довелося шукати більш безпечне місце але вже ближче до рідної домівки.  

Я – зі Зноби-Новгородської. Там народилась і жила в батьківському домі, а взагалі, я після школи поїхала в Луганськ, і тільки після пенсії повернулася, батьки померли, жаль було гарний будинок продавати. А ось коли почалася війна, почалися обстріли, а здоров’я вже погане, думаю, краще подалі від цих вибухів. Я почала там заїкатися, тягати ногу, мабуть, стався мікроінсульт. Але іти в лікарню, куди пенсія 2725. У мене є молодша сестра, у неї є машина, вона також хворіє. Вони їздили скрізь. І Клишки тут у нас поруч, але там ні води ні газу і там далеко магазини. А потім знайшла каже, “Ось тут. Каже, поїхали побачимо.” Я їй: “Та що ж дивитися, треба їхати та й усе. Штани, шкарпетки в руки і ходу.” Косметичний ремонт тут зробили. Я плачу тільки за себе за газ і воду, і сусіди у мене класні, допомагають: то в аптеку зʼїздити, у нас тут немає, то за хлібом у магазин. Так і живу. Я тут перестала заїкатися, відновилася хоч, – ділиться своєю історією Ніна Петрик.

Ольга Камелягіна разом з донечкою Веронікою приїхала із Середини-Буди і зовсім не пожалкувала. Адже тут дитина ходить до школи та повноцінно навчається в режимі офлайн.

Ми спочатку виїхали до батьків, за кілька кілометрів від міста нашого. Там потім також стало небезпечно. І до того ж у нас був привід – нам треба до школи, і ми вирішили, що треба кудись їхати, щоб школа була не онлайн, а я розумію, що з першого класу онлайн, це якось не дуже. А тут у нас був знайомі, ми почали дізнаватися, нам розповіли, що тут є гарна школа. Саме головне – тут тихо, порівняно з нашими краями там. Зараз у нас було три вихідних і вона говорить, коли вже школа, з дітками вона добре, соціалізується, дуже якщо ми навчаємось у сховищі, але однаково, діти і клас свій вона знає. Ми раді і вдячні, – розповідає Ольга Камелягіна.

Дома взагалі дуже погано, бухає, а  тут спокійно і добре, – додає її маленька донька Вероніка.

Станом на зараз у населених пунктах Ковтунівського старостинського округу фактично проживає 33 ВПО.

11 осіб до нас приїхали з С-Буди, зі Зн.-Новгородського сім чоловік, восьмеро зі Свеси, із Глухова – дві людини, із Княжичів три і двоє людей із Луганської області. Першочергово, коли почали приїздити в минулому році, у нас було зарезервовано три квартири для ВПО. Це була вказівка міського голови, міської влади. В минулому році восени вони і були заселені людьми, яки приїхали перші із С.-Буди. Потім, як то кажуть, слухами земля повниться, і люди зверталися. У нас стояли такі квартири, власники яких повмирали, діти або отримали чи не тримали собі у власність їх. Тобто домовлялися, селили людей. Три сім’ї у нас купили зі Зн.-Новгородського три квартири в селі Ковтунове, – говорить Ніна Стрюк староста Ковтунівського старостинського округу.

Всі впо отримують допомогу і від благодійних організацій и від місцевих жителів, розповідає Ніна Іванівна. У затишному селі є всі умови для комфортного проживання – централізоване водопостачання та водовідведення будинків, всі квартири газифіковано, працює школа, дитячий садочок. Але якби не хотілося допомогти якомога більшій кількості людей, на жаль кількість вільного житла обмежена. за словами старости, іще можна поселити 2-3 сім’ї, не більше.