Тетяна Михайлівна – мама Середино-Будського дільничного офіцера поліції Максима Бордачова, тепер живе у селі Ковтунове за 10 км від Шостки. Жінка переїхала з небезпечного міста на прикордонні до більш тихої місцини. Говорить ініціатором переїзду був саме син.

Я приїхала. Мені дали тут квартиру однокімнатну, я переїхала з двома котами, син у мене там залишився, він дільничний там, капітан поліції, донька зі мною тут (01,06) (00.17) я тут живу, тут затишно, спокійно, сусіди у мене гарні. Ставляться до мене добре і я до всіх ставлюся добре,- розповідає пані Тетяна.

Аби забезпечити себе необхідною городиною та й відволіктися від поганих думок, Тетяна Михайлівна обробляла невеличку присадибну ділянку, яку їй виділили у селі. 

Дали нам землю, щоб ми городи садили, дали нам господарський інвентар, там і лопата, і тачка, відра, і насіння нам дали, і добрива дуже багато. Мені допомогли сюди привезти два відра картоплі, два відра мені дали люди. Знаєте, від доброго серця, від добрих рук, картопля у мене виросла чудова. Тому що добрі люди від чистого серця, від душі дають. Я взяла всього дві сотих. Сотку посадила картоплю, а на іншій – і огірочки, і гарбузики, і диньки, і помідорчики, і капусту. Редьку ось посадила пізніше. Все у мене там помістилося і росте добре, бо тут атмосфера добра і люди добрі, з добрих рук воно дано. Уранці вийду на город, щось там поливаю, гребуся – і мені якось легше. Та й прогулянка. Це не робота, це для мене відпочинок, – городик мій, – ділиться Тетяна Михайлівна.

У Середині-Буді, як і в багатьох інших жителів прикордоння, у пані Тетяни залишилося все.

У мене там залишився будинок. Правда, у мій будинок влучив снаряд. Я зимувала тут, і там у мене спочатку замерзли труби, а навесні вони розморозилися – і у мене 28 кубів води вилилося в будинок. Все там мокре, сире, гниє, – бідкається жінка.

Пані Тетяна дуже сумує за рідним домом, тому досить часто попри небезпеку все ж таки навідується у Середину-Буду. На жаль, за час відсутності жінки вдома її оселя страждала внаслідок дій агресора.

Останній раз я там була місяць тому. Я вирішила поїхати викопати часник. Я посадила його восени минулого року. Ми жінки як, посадили, значить, треба викопати. Там город, там трава вище за мене зростом. Син мені говорить, мам ти постарайся від будинку на пару метрів розчистити траву. У мене снаряд влучив у дах, там де нова будівля. І розбило дах, увесь шифер. Я ось лазила по даху, дірки заклеювала. Але будинок для проживання, сказав мій син, не годиться. Поки тут говорить, живи, а там далі видно буде. 

Жінка із Середини-Буди призвичаюється до життя в нових умовах. Адже все життя вона прожила у власному будинку. Додому дуже хочеться, говорить пані Тетяна. Але поки там у Середині-Буді небезпечно, краще побути тут у тихішому місці.

Я живу на Севській вулиці, наступна у нас вулиця Зернівська і – кордон. У нас там частіше обстріли, тому що прикордоння. Оця Зернівська вона майже вся уже вибита. Наша теж ось така от. Там стріляють кожен день. Я ось їздила на шість днів. Світла немає, зв’язку немає, води немає. Донька телефонує, говорить, мама ти пропала. Я говорила ж, що я поїду в С.-Буду. Там страшно. Син на роботу пішов, викликали. А невістка в швидкій працює. Так він говорить: «Мамо, ти зможеш встати о 4 ранку набрати води? Воду дадуть». Ну що ж. О 4.00 ранку я встала, годину бігала воду набирала. Що поробиш. Треба ж, щоб вода була, – розповідає жінка

Як і всі, хто був вимушений покинути рідні домівки, Тетяна Михайлівна мріє про скоріше повернення додому та відбудову рідної домівки. А поки плани на найближче майбутнє чекати перемогу.