Нещодавно команда волонтерів приїздила до села Первомайське, Березівської територіальної громади, Шосткинського району. Благодійники передали постраждалим мешканцям допомогу у вигляді будівельних матеріалів для екстреного ремонту житла й розповіли про життя селян під обстрілами. Про це повідомляє “Проліска-Конотоп”.

Допомогу матеріалами отримали сорок дев’ять людей із 22 родин. Шість жителів отримали першу психологічну допомогу. Ще п’ять мешканців отримали консультації з питань оформлення компенсації за пошкоджене майно та можливості релокації до більш безпечних громад.

“Колись квітуче село тепер нагадувало місячний пейзаж. Вирви від снарядів розривали поля, обгорілі рештки колись пишних садів сумно схилилися до землі. Вікна порожніх хат зирили, мов порожні очниці, на безкрайнє небо, що часто затягнуло димом. Тут, на майже на самому краю Сумщини, в селі, куди вже давно не доходила звістка про мир, залишилися лише літні люди. Молодь давно виїхала, шукаючи порятунку в містах, а потім і за кордоном. Але для цих сивих велетнів земля, на якій вони народилися і прожили все життя, була святою. Вони не уявляють себе ніде, крім рідного села”, – розповідають волонтери.

Також вони розказали історію про старожилів села.

Баба Марія, найстарша жителька села, сиділа на лавці біля хати і спостерігала за сонцем, що ховається за обрієм. Вона пам’ятала, як колись тут було весело. Діти гуртом бігали вулицями, жінки збиралися на спільну працю, а чоловіки поверталися з поля засмаглі і щасливі. Тепер все це здавалося казкою.

“Господи, за що нам це все?”, – зітхала вона, дивлячись на небо, яке нібито стало ближче.

Її сусід, дід Іван, ремонтував огорожу. Його руки, вкриті мозолями, вправно орудували молотком. Він був мовчазний чоловік, але його очі, сповнені мудрості і печалі, говорили самі за себе.

“Треба триматися, Маріє. Ми ж козаки, нас так просто не зламати”, – сказав він, не відриваючи погляду від роботи.

І вони тримаються. Щоранку вони встають з світанком, запалюють піч, готують їжу, прибирають у хатах. Вони допомагають один одному, діляться останнім шматком хліба. Хоча їм важко, вони не скаржаться. Бо треба триматись, треба жити!